Із сих зерен:

А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його. 

ЄВАНГЕЛІЯ ВІД СВ. ІВАНА,

 ГЛАВА І, ВІРШ 51

Хоча Наддуша здається поділеною між усіма живими істотами, 

Вона неподільна. Вона − одне ціле. Варто зрозуміти, що Вона не тільки 

підтримує існування кожної живої істоти, але й поглинає все і всьому дає розвиток.Вона − джерело світла в усіх світлосяйних тілах. Непроявлена, 

Вона перебуває над тьмою матерії. Вона − знання, предмет пізнання

 і Вона є мета пізнання. Вона мешкає  в серці кожного”.

БГАҐАВАД-ҐІТА,

ГЛАВА ХІІІ, ВІРШІ 17, 182

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!


                                       Година для праці настала!

                                                  Не бійся досвітньої мли,—

                                              Досвітній огонь запали,

                                      Коли ще зоря не заграла.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА3

Проміжок часу від 1953 до 1956 року одні дослідники включають у контекст хрущовської “відлиги” (мотивуючи це тим, що 1954 року був надрукований однойменний твір Іллі Еренбурга), інші вважають початком “відлиги” ХХ з’їзд КПРС (1956), коли Микита Хрущов нібито розвінчав культ особи Йосипа Сталіна, хоча насправді активно взявся за створення власного. Час із кінця 1953 – до початку 1955 року був позначений боротьбою за владу між М. Хрущовим та Г. Маленковим, що завершилася звільненням останнього з посади голови Ради Міністрів СРСР. Про критику померлого більшовицького вождя в пресі чи художній літературі тоді годі було й подумати: всюди були його портрети, ім’я Сталіна постійно фіґурувало на сторінках партійної періодики, у виступах керівників партії та держави, його висловлювання широко цитувалися… Поряд із цим в обігу вже почали з’являтися термін “культ особи” та “колективне керівництво” (причому стверджувалося, що Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін були противниками культу й усіляко боролися з його проявами). Почали налагоджуватися взаємини з Югославією, обірвані 1948 року у зв’язку з конфліктом між Й. Сталіним та Й. Броз Тіто (в автора цих рядків збереглися “Філософський словник” 1954 року видання, де ще є згадки про “кліку Тіто”, і “Енциклопедичний словник”, де у виданому 1955 року ІІІ томі ім’я югославського лідера вже не супроводжується політичними наличками). І. звичайно, прикметою часу став початок реабілітації репресованих (винним, як і у випадку з Югославією, оголошувався вже страчений – а за іншими даними вбитий під час арешту, – Лаврентій Берія).

У всесоюзних літературних журналах того часу хоч іще й боязко, але вже почали з’являтися полемічні матеріали, як-от статті “Про щирість у літературі Володимира Померанцева (“Новый мир”, 1953, №12), “Люди колгоспного села у повоєнній прозі” Федора Абрамова (там само, 1954, №4) тощо. Опубліковано повість Віри Панової “Пори року” (“Новый мир”, 1953, №№10−12), вірші з так і не виданого тоді в СРСР, але заочно обпльованого після публікації “за пагорбом” роману Бориса Пастернака “Доктор Живаго” (“Знамя”, 1954, №4), згадану вже “Відлигу” Іллі Еренбурга (“Знамя”, 1954, №5), п’єсу Юрія Яновського “Дочка прокурора” (“Театр”, 1954, №4 – посмертно) та ін.

Саме в цей період, – у 9-му числі журналу “Вітчизна” за 1954 рік, – з’явилася друком повість Олеся Гончара “Щоб світився вогник”. Того ж року в перекладі С. Григор’євої твір побачив світ у часописі “Новый мир” (№ 10). Повість, яку згодом Анатолій Погрібний назве “найпомітнішим твором О. Гончара у період між «Прапороносцями» та романом «Людина і зброя»”4одразу ж привернула до себе увагу рецензентів (Д. Гринько, В. Дубров, К. Лемешко, О. Цибаньова, Ю. Шанін, В. Шаповалов, В. Анісов, В. Гусаров, Н. Кастеллі, О. Кундзіч, І. Рибак, В. Войтенко, А. Кизя, І. Рябокінь та ін.), а згодом і кінематографістів – причому спочатку інтерес виявив “Мосфільм” (зокрема про наміри екранізації твору у своїх тогочасних листах до письменника говорили директор Сценарної студії Головного Управління кінематографії СРСР Василь Дулгеров5та директор кіностудії Іван Пир’єв6), але зрештою постановку картини “Дівчина з маяка” (1956) здійснив Григорій Крикун на Київській кіностудії, яка невдовзі отримала ім’я Олександра Довженка. Сюжет та образи повісті “Щоб світився вогник” приваблювали й композиторів – так, 1960 року Микола Гржибовський написав за мотивами книги оперу “Марійка” (інша назва − “Грай, море”)7. Через широкий резонанс, викликаний появою романів “Перекоп” (1957), “Людина і зброя” (1960), “Тронка” (1963), “Собор” (1968), “Циклон” (1970), “Берег любові” (1976), “Твоя зоря” (1980), повісті “Бригантина” (19738), та ін., “Вогник” опинився ніби в “тіні” цих фундаментальних творів, й про твір уже згадували не так часто, а поміж тим у ньому ледь чи не вперше піднято вельми болючі питання, які згодом будуть розвинуті у значній частині щойно названих творів, більше того, багато з них лишається актуальними й дотепер (за А. Погрібним – “Усе актуальне в цьому творі, “гаряче” і понині”8). Тож не дивно, що останнім часом інтерес до повісті (й кінокартини) знову почав зростати, що помітно зі спроб її літературознавчого освоєння (Г. Авксентьєва, Л. Пономар, О. Ожигова тощо), а також із обговорення “Дівчини з маяка” в Мережі.

Дія повісті розгортається на острові, який місцеві мешканці звуть Чаїним. Більша його частина – заповідник, незайманий степ із неповторною флорою та фауною. 

“Острів майже безлюдний. – пише Олесь Гончар, − Лише в одній із бухт його притулився понад самим берегом невеликий рибальський хутірець з приймальним пунктом та радіостанцією рибзаводу. Осторонь, на крайньому південному виступі Чаїного, височить маяк, видніючись своєю вишкою далеко навкруги.

Біля підніжжя маяка біліє на піщаному пагорку всього одним-однісінький будинок, новий, капітальний. Там живе старший доглядач та нечисленна обслуга маяка. 

Хоч маяк і стоїть осторонь великих морських доріг, проте вважається першорозрядним, віддаленим, і маячани немало цим пишаються, як і тим, що капітани рибальського флоту величають їхнє поселення Мисом Доброї Надії”9.

Старший доглядач маяка, відставний боцман Омелян Лелека – місцева знаменитість, герой, як тоді казали, “громадянської війни”, його прізвищем (за життя!) названо рибзаводівський катер “Боцман Лелека”, який привозить на маяк балони зі світильним газом − ацетиленом. Характер у Омеляна Прохоровича крутий, суворий, порядки, які він завів на маяку, по суті, не відрізняються від флотських: “протягом ночі − вахта, а на ранок вся оптика мусить бути в чохлах, двір підметений, на камбузі все повинно блищати”10. І винятків він не робить ні для себе, ні для дружини Євдокії Пилипівни, котра виконує обов’язки кока (от ніяк не вдається підібрати фемінітив до цієї професії!), ані для хлопців-мотористів, які хоч, буває, й бурчать поза очі на свого начальника за його суворість і вимогу дисципліни, проте зріднилися з маяком остаточно, і важко їм уявити собі якусь іншу роботу…

Але сьогодні в родині Лелек – свято. З міста повернулася їхня донька Марія. Після школи, яку вона закінчила з золотою медаллю, батько послав її на піврічні курси техніків з апаратури. Тепер курси закінчено, можна приступати до роботи. Капітана катера – сина директора рибзаводу, − дивує, що Марія – медалістка! – навіть не пробує здобути вищу освіту, а залишається працювати на маяку. Між ними відбувається такий діалог:

“ − …Скажи, ти на маяк — надовго?

Дівчина злегка зашарілася.

− Гадаю, що надовго.

− На рік? На два?

− Може, й на три... Може, й на все життя.

− О, це ти розмахнулась... На все життя до маяка себе прикувати... А з інститутом як же?

− Ти ж сам ось не попав в інститут та й живий?

− До мене тобі не рівнятись: я в школі з двійок не вилазив, а ти − медалістка! Мені б твоя медаль, Маріє, чхав би я сьогодні на грішну землю з тридцятого поверху МГУ!”11

Цей діалог сердито перериває Марійчина мати: “Не всім же і в МГУ ломитись (…), треба ж комусь і батьків підміняти... А то усі порозлітались в інститути, а хто ж тоді буде хліб сіяти, та неводи тягти, та маяки ночами світити для таких, як ти?”12

У цих словах Євдокії Пилипівни – квінтесенція ідеї спадкоємності поколінь. Мені можуть заперечити, мовляв, продовження дітьми справи батьків, трудові династії − це совдепівські гасла. Відповім, як в Одесі, запитанням: а передавання з покоління до покоління знань про вогонь, пильнування, оберігання його на світанку людства, це що – теж Совдепія? Чи може, совдепівським пережитком є передача у спадок прадавніх ремесел (гончарства, декоративного розпису, ткацтва, вишивки, різьблення, лозоплетіння, ковальства, писанкарства та ін.), зцілительських секретів тощо? Таж споконвіків в Україні існує ця практика, і якби не вона, ми не дорахувалися б багатьох народних промислів чи методик народної медицини. І так чимало втрачено – зокрема й через те, що діти відмовлялися переймати досвід батьків то через нав’язаний пожовтневою школою атеїзм, а то обираючи “престижніші”, на їх думку, професії, зовсім не задумуючись, чи є вони для них, як сказав би Григорій Сковорода, сродними. При цьому і Євдокія Пилипівна, і старий чабан Горпищенко з пізніш написаної “Тронки” – не проти вищої освіти як такої, й не зациклюються лише на характері власної праці – он і син Горпищенка Петро, і Антон Омеляна Прохоровича обрали авіаційну стезю, оскільки відчули до неї сродність, а у Марії Лелеки й Тоні Горпищенко сродність інша – вони ступають у батьківський слід, переймаючи їхню працю: Марія стає до роботи на маяку, ще й навчає хлопців технічним премудростям, проводить із ними заняття, які відвідують і батьки дівчини (адже повторення – мати навчання), й зрештою, коли Омелян Прохорович відлучається до міста, виконує, по суті, його обов’язки, до того ж здійснює в критичну мить справжній подвиг, а Тоня називає себе “потомственною чабанкою”, мріє створити дівочу чабанську бригаду. Іноді, щоправда, прохоплюється у неї думка податися, “якщо цей чабанський степ справді буде колись розорано і рис тут посіють”13, до міста на текстильний комбінат, але одразу ж вона поступається іншій: “Степ − он мій космос”14.

Автор повісті “Щоб світився вогник” не подає докладної інформації про рід Лелек, і ми не знаємо, чи передавалась робота на маяку у спадок, але уклад цієї родини, цілком може свідчити й про династійність, коли предки, вік чи здоров’я яких уже не давало змоги ходити у море, все ж не розлучалися з ним, стаючи доглядачами маяка. І може, саме від них успадкував Омелян Прохорович оте святе правило: “ Щоб вогник отам всю ніч світився... Оце золоте наше правило. Для нього живемо. (…). Зійшло сонце − виключай, сіло сонце − світи... Чим хочеш, як хочеш, а світи! Бо гріш ціна буде всій нашій метушні, коли він уночі отам погасне...”15

Маяк (як згодом і собор в однойменному романі О. Гончара) слугує ніби енергетичним центром повісті. Трепетне ставлення його працівників до роботи, усвідомлення ними сенсу життя як священного обов’язку світити морякам за будь-якої погоди, підіймають цей образ майже до сакрального символу, своєрідного “храму вогню”, що мимоволі викликає зороастрійські асоціації16. Так, одним із символівзороастризму є аташдан (sic!) − переносний вівтар (у вигляді посудини), на якому підтримується священний вогонь17. У сиву давнину т. зв. “горюче повітря” − природний газ, що виривався з вулканічнихтріщин, − збирали за допомогою очеретяних трубочок у шкіряні бурдюкиі на в’ючних тваринах або морських судах перевозили в країни, населення яких сповідувало культ вогню – зороастризм, − подібно як катер “Боцман Лелека” привозитиме потім новітнім “жерцям храму вогню” балони зі світильним газом − ацетиленом.

Не беруся судити, чи був письменник на час створення повісті знайомий із доктриною цієї стародавньої східної релігії. Враховуючи те, що до війни Олесь Гончар навчався у Юрія Шевельова (Шереха) − відомого згодом на Заході філолога-мовознавця, літературознавця та критика, − більше того, був його улюбленим студентом, не раз гостював у нього і, ймовірно, мав дозвіл користуватися його багатою бібліотекою18, а також знаючи широту інтересів самого Юрія Володимировича, не можна “з коліс” відкидати такої можливості. Додаймо сюди ще й  вищу освіту Олеся Терентійовича (почавши навчання у Харківському університеті, по війні закінчив Дніпропетровський), а у вишах в курсі “наукового атеїзму” подавалася (хоча неповно й тенденційно) історія релігій. Більше того, повість “Щоб світився вогник” являє нам ще один яскравий приклад зороастрійського дуалізму – світлому (Ормуздовому) началу, яке уособлює родина Лелек та хлопці з обслуги маяка, протистоїть начало аріманічне19в образі сина директора рибзаводу товариша Гопкала – нахрапистого, “босякуватого” молодого капітана катера Володимира, якого всі звуть просто Вовиком, що тільки підкреслює його несерйозність, інфантильність, попри імідж самовпевненого, не без нахабства, “мачо”. І це, далеко не єдина його вада. Вовик-капітан має на острові недобру славу браконьєра, якого неодноразово застукували на полюванні в заповіднику. На звинувачення він реагуєз легковажною бравадою й цинічним гумором − ось його “перли”: 

− Життя капловухих не любить!20

− Для доброго стрільця завжди сезон, коли дичина летить!21

− На жар-птиць, Марійко, сезонів не буває: коли летять — хапай!..22

З цих, із дозволу сказати, “афоризмів” Вовик постає як юнак, якому в житті ніхто ні в чому не відмовляв (це, власне, підтвердить наприкінці твору й лікарка Ксана: “…він буває часом легковажний, йому, приміром, нічого не варто взяти вночі контрабандою заводську яхту тільки для того, щоб покатати мене в морі... такі речі я відношу за рахунок виховання — адже він у сім´ї одинак!”)23. Авторитет і зв’язки батька-директора впевнили його у власній безкарності (мовляв, татусь “відмаже”, ну в крайньому разі “розжалує в пожежники”, але ж від цього не вмирають, і звідтам теж є вороття, хай-но тільки “контр-адмірал” – так Вовик жартома називає батька, − пересердиться і знов довірить йому “капітанство”). Це, мабуть, чи не перше зображення в українській літературі соціального типу, представників якого вже в наші часи називатимуть “мажорами”. Зрештою, моторист маяка Дьома, − завзятий спортсмен, який мріє про участь в Олімпійських іграх, через що отримав доброзичливе прізвисько “олімпієць”, − “розкусив” Гопкалевича ще тоді, мовивши жорстко, але справедливо під час Марійчиної хвороби: “Якби ще він тільки по птицях був браконьєром… А то він і серед людей такий: в самому своєму житті браконьєр, в усіх своїх почуттях...”24

У часи написання повісті духовне браконьєрство уже поволі підіймало голову, але О. Гончар ще писав про це, як про поодиноке явище – у творі його уособлюють лише Вовик та (за умовчанням) його батьки – бо ж “яблуко від яблуні недалеко падає” (від долучення Ксани до цієї компанії я утримаюсь і потім скажу, чому), а їм упевнено протистоять маячани. Письменник бив на сполох, застерігаючи про небезпеку цієї соціальної недуги (дехто з рецензентів, − Олекса Кундзіч, наприклад25, − щоправда, закидали авторові навіть надмірну делікатність в описі Гопкала-молодшого, − мовляв, треба було яскраво показати зло в дії, з реальними жертвами, як серед птиць, так і серед людей, і це автор зробить згодом у тому ж “Соборі”), але схоже, що його пересторога залишилася “голосом того, хто волає в пустелі”, оскільки через чотирнадцять літ після “Вогника” (час публікації “Собору”) це духовне захворювання набуло майже епідемічного (за А. Погрібним)26поширення. Саме таким духовним браконьєром є зачіплянський висуванець Володька Лобода, котрий, по суті, зрікся свого батька, відправивши його доживати віку в Будинку металургів (читай – у “стардомі”), а на місці старовинного, ще козацького собору збудувати критий ринок (яскраве підтвердження того, що любов до Вітчизни починається з родини, зі ставлення до власних батьків: хто зрікся батька – тому й Батьківщини, й її історії неважко зректися). Такими є й реальні браконьєри-“юшкоїди”, і бригадир, який схилив Єльку до інтимної близькості з ним, унаслідок чого дівчину було знеславлено на все село, і, звичайно, людці з п’яної компанії Семена Таратути, котрі влаштували в соборі огидну оргію й завдали небезпечних ран героєві роману Миколі Баглаю, коли той узявся виганяти їх із храму (вельми знаковими є слова старого вчителя Хоми Романовича про злочинців та Миколу, мовлені з явною алюзією на євангельську історію з вигнанням торгівців із храму, яке здійснив Ісус Христос: “Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму”)27.  

Сьогоднішня ситуація, на жаль, іще драматичніша. Згадаймо перепони на шляху фільму Олександра Денисенка “Тарас Шевченко. Повернення” до вітчизняного глядача, проблеми з фінансуванням українського кіно, скасування літературно-мистецького проєкту “Два кольори” (до 90-річчя Дмитра Павличка), закриття й виселення книгарень, розмови про те, що “мову на хліб не намажеш”, що “вчителів забагато”, нові налички на кшталт “література страждань”, “депресивна література”, що ризикують стати політичними ярликами (такі прецеденти вже були – “декадентство”, “занепадництво” за весь час існування радвлади, “скиглячий персонаж” у часи андроповщини тощо), ситуації, коли прагнення зробити вдалу кар’єру затуляє собою елементарні людські чесноти й порядність, цілу низку інших прикладів (вирубка лісів і т. д.). Додаймо сюди ще й війну на Сході, яка для когось – “мать родна”, для когось – “гражданский конфликт”, для вояків же – це щоденна зустріч зі смертю від рук сепаратистів та “іхтамнєтов” і непоправне горе для тих, хто втратив батька, чоловіка, нареченого,  брата, сина, онука або ж матір, дружину, наречену, сестру, доньку чи онуку (бо ж війна не ділить людей ні за віком, ні за статтю). Все це ясно дає нам зрозуміти, що нащадки Гопкалів, Лобод, Таратут та їм подібних “правлять” нині “бал”, а Дударевичі (“Твоя зоря”) − куди в більшому фаворі, аніж Заболотні. Тому нині як ніколи актуально звучить заклик Хоми Романовича до сучасників та прийдешніх поколінь − “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..”28. А у зв’язку з цим мимоволі пригадуються й давні слова Омеляна Прохоровича: “Щоб вогник отам всю ніч світився... Оце золоте наше правило. Для нього живемо”29. Ні, не лише про вогник маяка думав і говорив тоді старий боцман Лелека… 

Та повернімося до Вовика, точніше до боцманової доньки, позаяк вона мала нещастя покохати цього браконьєра й “вітрогона” − покохати безоглядно, не бачачи й не чуючи нічого навколо себе, окрім своїх мрій про нові зустрічі з капітаном. Як грінівська Ассоль, виглядає Марія свого “Грея”, забуває з ним про все на світі, вперто не помічає ані цинічних сентенцій молодика, ані його споживацького ставлення до природи. Не слухає юнка ні стурбованих слів матері (“До лиха ще не дійшло, а серце моє не лежить до нього. Чує, чує воно, що не той це чоловік... І тут ти мене не переконаєш, дочко”)30, ані того, що Євдокія Пилипівна зве капітана “летючим голландцем” (корабель-привид, що віщує біду), ані того, що Вовик, проходячи біля острова на своєму катері, вже обертається до неї спиною, не бажаючи помічати її, адже Марія для нього – лише одне з багатьох миттєвих захоплень у його безтурботному, легковажному житті. Дьомина ж любов просто дратує дівчину, вона грубо реагує на не дуже зграбний, але щирий вияв його почуттів. А поміж тим, навіть сама Природа посилає свої застереження й підказки, хто її суджений, а хто – ні. Так, коли Вовик вигукує на катері ім’я Марії, вітер доносить до неї лише останній склад “я-а-а” (натяк на еґоцентризм капітана). Власне, й перше любовне побачення обох  відбувається (в кінематографічному варіанті) в степу з безліччю маків (у світовій системі символів мак означає мрію, сон, сновидіння, ілюзію – згадаймо ще й “отруйний квіт” та “гірку оману юних літ” з оригіналу відомої пісні “Червоні маки” Івана Недільського на текст Романа Савицького). Кандидатка філологічних наук, доцентка Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Галина Авксентьєва у своїй статті “Художньо-філософські сенси повісті О. Гончара «Щоб світився вогник»” (2018) слушно виділяє як “наскрізний символічний образ”31також родину оленів (власне оленя, оленицю і оленятко), підкреслюючи при цьому промовисту деталь: “…побачила живих оленів Марія лише з Дьомою, а не з браконьєром Гопкалом”32. Це теж підказка Природи (точніше, Бога через Природу): “Ось твій суджений, вінщиро тебе любить і саме з ним тобі створювати в майбутньому щасливу сім’ю”. Гопкало ж лише при згадці про оленів не виявляє нічого, окрім “мисливського” (а насправді браконьєрського) азарту… 

Оскільки ні люди, ні Природане можутьпривести героїню до тями (вона на рівні підсвідомості, на рівні сну готова навіть до самоспалення, аби, палаючи, світити коханому замість маяка, якщо той, не дай Боже, погасне), настає час, так би мовити, “шокової терапії”: чергуючи біля маяка,  дівчина серйозно застуджується (щойно згаданий сон уже свідчив про гарячку). Дьома передає з радіостанції на материк, щоб звідтам негайно вислали медичну допомогу, і вона прибуває в особі молодої лікарки Ксани, яку на острів привозить… Вовик. От тільки він чогось не насмілюється наблизитися до хворої, лише звіддаля говорить загальні фрази, − мовляв, “кріпись, Маріє”, − й навіть не наважується стрітися з нею поглядом. Зате справжню професійну активність виявляє Ксана – схожа на грекиню красуня, з якою Вовик колись танцював у парку, − й береться за активне лікування пацієнтки (порошки, уколи), плюс ще й мама застосовує різноманітні народні засоби. На якийсь момент дівчині стає краще, температура поволі спадає, стосунки між Марією й лікаркою стають ближчими, довірливішими. На піку цієї довіри Ксана каже “майже подрузі”, що хотіла б звершити у житті якийсь подвиг, урятувати людей (щоправда, у цьому бажанні присутній і елемент славолюбства), а коли заходить мова про Вовика, з безпосередністю щасливої людини, без жодної зловтіхи (адже про Маріїні почуття вона й не здогадується) признається, що він… її наречений, і на суботу вже призначено вечірку, на якій вони обоє мають оголосити, що братимуть шлюб…

Оце так Вовик!

Невимовний біль і кривда проймають серце героїні: 

“Не простуда вже — біль образи душив Марію, гарячим клубком застряв у горлі... Чула, як незнайоме досі, мстиве, дике почуття гостро підіймається в ній і руки під ковдрою самі вже стискаються в кулачки... О, якби він був зараз тут! Кинулась би з місця, очі оті брехливі, як кігтями, повидряпувала б, сама не знає, що йому зробила б! Ласкавими словами улещав, сліпучими усмішками до неї сяяв і все тільки для того, щоб потім отак безсердечно знехтувати нею, так легко потоптати чисті дівочі її сподівання.

На лікарку після цього Марія не могла дивитись. Чула, як та, нестерпно порипуючи туфельками, ходить по кімнаті, припадає до вікна, виглядає... Бодай би він тобі не вернувся на твою вечірку! Бодай би отам проковтнуло його море, щоб згинув, щез у хвилях безслідно— ні тобі, ні мені... Іди, кидайся тоді йому назустріч в обійми нічної вируючої стихії, спробуй лишень його там врятувати із своєю моребоязню! Матимеш нагоду перевірити своє вміння, вдовольнити голодну жадобу подвигу!..

Від кривди, від болю все в Марії горіло, туманилася, ніби в маренні, голова.

Чорними клятьбами кляла зрадливого свого капітана, аж задихалась у подушку від власного безсилля, почуваючи, що ні перед чим зараз не зупинилась би її розпалена, знетямлена від горя душа. Мабуть, якби могла звідси додмухнути на вишку, то сама загасила б перед ним вогонь маяка, щоб осліп, як у більмах, отой ошуканець, щоб у тріски рознесло його судно і його самого”33.

І хтозна чи від цих прокльонів, чи від різкого перепаду температури виходить із ладу регулятор, і маяк гасне. Пам’ятаючи батькову настанову, − “щоб вогник завжди світився”, − і розуміючи, що крім неї, нікому зарадити лиху, Марія підводиться з ліжка, одягається й, ризикуючи власним здоров’ям, виходить з хати у вир негоди, бо ж “не лише її перша любов, вже все, що було в морі живого, здавалось, волало допомоги, просило у неї світла...”34 

Як уже мовилося, через два роки після опублікування повісті О. Гончара “Щоб світився вогник” на екрани України й тодішнього Союзу вийшла кінокартина “Дівчина з маяка”, знята за мотивами цього твору. Cценарій для неї теж написав Олесь Гончар, а постановку здійснив Григорій Крикун, до речі, документаліст, у доробку якого було лише три художні фільми – “Над Черемошем”, щойно згадана “Дівчина з маяка” (обидва – 1956) і “Вогненний міст” (1958, у співавторстві з Михайлом Романовим). Попри певні змістові та образні розбіжності, які в екранізаціях є неминучими, обидва твори не суперечать один одному – навпаки, відбувається їх гармонійне взаємодоповнення.

Основні відмінності кінострічки від повісті:

1. Замість суворого офіційного “Марія” героїню всі пестливо звуть Марійкою, а подруги – “Чайкою”.
2. Вовик став Ігорем (можливо, цензори вирішили, що негативний персонаж не повинен носити “ленінського” імені “Володимир”).
3. Євдокія Пилипівна (Валентина Телегіна) на перших порах м’якше ставиться до Ігоря (Юрій Чекулаєв), аніж Омелян Прохорович (Сергій Ромоданов), навіть захищає його.
4. “Летючим голландцем” Ігоря називає Омелян Лелека.
   1. Марія читає не прозу Джека Лондона, а вірші Олександра Пушкіна.
   2. Олені з’являються і в сцені побачення з Ігорем, але швидко тікають – ніби знають про його хижацькі наміри.

7. Лікарка з Ксани Василівни стала Ксаною Михайлівною.

8. Слова вчительки Ганни Панасівни про неприпустимість “поцілунків без любові” вкладено у вуста Марійчиної подруги Раї (Валентина Кузнецова).

9. Омелян Прохорович, залишаючи Марійку за старшу, від’їздить на материк не просто на “якийсь інструктаж”, а й за новим устаткуванням для маяка.

10. У книзі підкреслюється врода Ксани і “звичайна” зовнішність Марії. У фільмі маємо двох красунь у виконанні Ії Арепіної (Марійка) та Людмили Татьянчук(Ксана). Та й сама лікарка виписана у картині дещо м’якшими барвами, аніж у повісті.

Що особливо впадає у вічі при читанні повісті та перегляді фільму – це мінімальна заідеологізованість обох творів (за винятком хіба що якихось “мікроскопічних” вкраплень у вигляді коротеньких згадок про “партактив” чи “комсомольські збори” в книзі або прапора СРСР на флагштоці катера у картині). Це підмітив навіть у своїх загалом критичних роздумах про повість згаданий уже Юрій Шерех:

“Читаєш «Щоб світився вогник», повість Гончареву, і очам своїм не віриш. Невже щось подібне могло бути надруковане в Києві, в обласній друкарні, вулиця Леніна 19, мати цензурну позначку БФ 02790, тираж 19.300? Повість про перше кохання, про море і степ, де ні слова нема про партію, політику, американських імперіалістів, мудрих вождів, соціялістичне змагання, трудящі маси? Повість, де мова про “найважніші таємниці” дівочої душі, про радість і одчай першого поцілунку, про місячну ніч і “їх двоє на білокрилій яхті”, про поезію степу, збереженого в своїй недоторканій красі й силі на дикому острівці Озівського35моря, де є тільки маяк на одному кінці острова, а поза тим незаймана природа, і тільки зрушений вітром ковиль сріблясто хвилюється довкола, задумливо, стиха бринить, “так, як бринів він, мабуть, і в сиву давнину при якихнебудь36скітах”37, про шум розбурханого моря, висвисти вітру й всеосяжний морок”38. За такого “розклáду” твір О. Гончара, можна було б (за умов нормального фінансування кіно) повторно екранізувати й нині – тим паче, що актуальність його в наш час тільки зросла. 

Окремої розмови вартий фінал як повісті, так і фільму “Дівчина з маяка”. Тут так само, як найчастіше буває, між книгою та її кінематографічним варіантом є певні не те що відмінності, а, так би мовити, подієві нюанси. Порівняймо:

“Щоб світився вогник”

Коли гасне маяк і хвора Марія рішуче встає з ліжка, щоб піти й засвітити його вогник, ні мати, ні лікарка не перечать їй, розуміючи, що крім неї, − старшої на маяку, − зробити це нікому (поки хлопці все відремонтують, “Боцман Лелека” може розбитися об скелі, й не лише він один − запалений смолоскип становища не рятує; окрім того, Марія відчуває певну провину за прокльони, які слала зрадливому капітану, і припускає, що маяк міг погаснути й від цього), тож намагаються якнайтепліше одягти дівчину.

Надворі страшенний, ледь не ураганний вітер. Коли Марія насилу дістається до вишки, їй спадає на думку спробувати під’єднати новий балон. Вона одразу ж підказує цю ідею Дьомі та іншим мотористам. Дьома (на відміну від фільму, без Марії) підіймається на маяк і виконує все, що сказала “старша”. Героїня з захопленням дивиться на вогник маяка, що знову світиться.

“Дівчина з маяка”

Про жоден смолоскип не йдеться. У рішенні Марійки йти до маяка її підтримує лише мати. Лікарка Ксана − можливо, не так із почуття турботи про пацієнтку, як зі страху перед можливою відповідальністю, якщо, не дай Боже, не вбереже її, − категорично не радить цього робити. Але ні Марійка, ні Євдокія Пилипівна її не слухають…

У кінооповідь вплітається пригодницький елемент. Бачачи, що маяк не світить, батько героїні – Омелян Прохорович і Ігор-капітан вирішують добиратися до берега плавом, наказавши стерновому взяти курс праворуч і йти до порту.

Тим часом Марійка, долаючи гарячку й загальний тяжкий стан, ускладнений звісткою про Ігореву зраду,  підіймається нагору по “гвинтових” сходах маяка. Вона збагнула, що треба під’єднати балон напряму. Це, зрештою, дає позитивний результат − вогник маяка знову спалахує, й морякам уже не загрожує небезпека.

Марійка знесилено опускає голову на балон (от-от зомліє), але тут з’являється Ігор. Дівчина підводить голову. Обоє пильно дивляться одне на одного. У погляді героїні – ціла гама почуттів: від подиву й залишків минулого почуття – до зневаги. Врешті останнє перемагає, і вона відвертається від колишнього коханого (в бік Дьоми?). На екрані висвічується: “Кінець фільму”.

Як бачимо, фінал в обох творах відкритий (а цим мистецтвом Олесь Гончар володів бездоганно – згадаймо новелу-апокаліпсис “Залізний острів” із “Тронки”) – подальша доля Марії лишається за кадром (чи за палітуркою – якщо про книгу), й читачам та глядачам ніби пропонується створити власний віртуальний епілог (післяісторію) − адже той, хто читає книжку чи дивиться фільм, не є лише бездумним споживачем літературної та кінопродукції, це своєрідний “співавтор”, незалежно від того, скільки років минуло від часу виходу в світ тієї чи іншої книги або кінострічки, й чи живі їх автори і актори.

Обговорюючи на глядацьких інтернет-форумах фільму “Дівчина з маяка”, учасники нерідко пишуть про незрозумілість його кінця й зациклюються на двох питаннях: чи вибачила Марійка Ігореві зраду і з ким вона залишиться − з ним чи з закоханим у неї вірним другом Дьомою? Як для мене, кінофінал більш аніж зрозумілий: вогник маяка Марійка Лелека, хоч і хвора, а засвітила, Ігоря-Вовика не простила (інакше б не відводила від нього погляд в останній сцені). Таким чином відкривається перспектива для Дем’яна (Федір Брайченко), котрий єдиний по-справжньому любить її (та й Омелян Прохорович – у кінострічці, − не проти такого зятя: ”Хороший хлопець, що й казати!”)39… Принаймні музика Анатолія Свєчнікова, яка супроводжує заключні кадри, не налаштовує на жодну трагедію…

З повістю справа дещо складніша. Ті, хто пише про твір (їх не так уже й багато), зазвичай або не аналізують детально його фінал, найчастіше обходячись цілком доречними фразами про хворобу, героїзм і самовідданість, навіть саможертовність Марії в боротьбі зі стихією та аварією на маяку, або ж (цих зовсім мало) творять “віртуальний епілог” з… трагічною розв’язкою.

“Першу ластівку” такого підходу бачимо в датованому серпнем 1954 року листі-відгуку про повість “Щоб світився вогник” дніпропетровського прозаїка Сергія Завгороднього (на той час голови обласної організації ще не національної Спілки письменниківУкраїни), нині, на жаль, покійного: 

“Я прочитав твого “вогника”. Дивний ти, чоловіче, талант! Талант, який з кожною новою річчю росте й мужніє. І один бог40відає, яких ще прекрасних творів можна від нього чекати. Тут що не рядок – то й знахідка. “Одна стоїть між двома блакитними стихіями,між небом і морем…”. А в цілому – це звучить, як пісня, складена самим народом. В тій пісні оповідається і про радість, і про горе дівоче, про її безтурботний сміх і гіркі сльози. І хоч вся інтонація повісті, в основному, мінорна (бо уже в самому заспіві відчувається її трагічний кінець), але на душі в мене, читача, світло, сонячно”41.

Чесно кажучи, у мене закралась підозра, що в першопублікації є якийсь  опущений згодом штрих, який натякає саме на отой “трагічний кінець” – адже до маяка Марія пішла тяжко хворою, з високою температурою, під поривами штормового вітру, що навряд чи може минути без наслідків. Спеціально розшукав у Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки (за цієї нагоди висловлюю щиру вдячність працівницям книгозбірні й зокрема відділу читальних залів – І. О.) 9-те число “Вітчизни” за 1954 рік із першодруком повісті42й... нічого не зрозумів: фінал там так само оптимістичний, як і в подальших виданнях:

“Марія не зводила з вишки очей, стояла, мов зачарована.Зухвало, весело яскрів угорі її вогник, хай маленький, непоказний, але з далеким променем в розбурхану темряву ночі”43.

Як “життєрадісну розповідь про простих людей праці, про їх радощі і невдачі”44трактував твір О. Гончара і А. Кизя у своїй рецензії “Вогник творчої праці”, надрукованій 1956 року у волинській обласній (на той час партійній) газеті “Радянська Волинь”. То звідки трагізм? Очевидно, точніше було б, якби С. Завгородній назвав кінець повісті драматичним: тоді стало б зрозуміло, що йдеться не так про потенційну загибель героїні від застуди, як про її особисту драму, пов’язану зі зрадою Вовика Гопкала. Але зі зрадою коханого життя не закінчується (востаннє в повісті Марія згадує про Вовика як про “першу любов”, алежне як проєдину). За А. Кизею зрада “Гопкалевича” − це лише “невдача”. Тому й наголошував рецензент: “Читач вірить, що Марійка знайде собі справжнього друга (та й шукати довго не доведеться – ось він, Дьома-олімпієць, власною персоною! – І. О.), що й лікар Ксана зрозуміє браконьєрський характер Вовика-капітана”45.

І навіть згаданий уже колишній учитель Олеся Терентійовича  Юрій Шерех, доволі іронічно оцінюючи повість “Щоб світився вогник” і проводячи суперечливу й не надто, на мій погляд, переконливу паралель із “Марусею” Григорія Квітки-Основ’яненка, все ж підкреслював оптимістичне вирішення долі Гончаревої героїні: “Як і Маруся, його Марія несподівано хворіє. Більше того, саме тоді, несподівано гасне вогник на маяку. Героїзм Марії полягає в тому, що при температурі 40, в страшний гураґан, вона здирається на верхівку маяка і засвічує новий вогник. Не будь хвороби, гураґану й випадково погаслого вогника, не було б героїзму, не було б кінця повісти. Різниця тільки в тому, що християнська Маруся вмирає, а радянська Марія-Маруся, ясна річ, лишається жити і, якби Гончар продовжив повість ще на одну сторінку, то вона б напевне дістала орден”46. 

А проте “трагіки” в оцінці твору трапляються й у ХХІ віці. В матеріалах VІ регіональної студентської науково-практичної конференції “Гончарівські читання” (19 квітня 2011 р.) подибуємо невелику статтю (чи доповідь) Людмили Пономар “Тема невиправданих сподівань у повісті Олеся Гончара «Щоб світився вогник»”. В центрі уваги молодої дослідниці − тема, якої хтозна чи хто торкався za lat radzieckich на теренах “єдиного і непорушного” – принаймні щодо творів радянської доби. Йдеться про крах мрій і сподівань людини, про втрату ілюзій, яка ні для кого не є безболісною, особливо для молодої людини, тим паче дівчини. У контексті повісті О. Гончара пані Людмила (на жаль, не знаю ні ймення по батькові, ні сімейного статусу Л. Пономар, тому вживаю загальноприйняту в Україні форму) розглядає, як вона пише, “жахливу життєву поразку” Марії Лелеки: “ Юнак, в якого закохалася Марія, зраджує її. Спочатку він просто відсторонюється від неї, а потім вона дізнається про іншу дівчину. Біль пронизує серце дівчини, але все ж не ламає її. У такому випадку можливий фінал, коли дівчина помирає від хвороби, але автор показує нам її завзяття і силу волі. Фінал залишається відкритим, адже ми не знаємо, чи одужає Марія. А поміж рядків читаємо слова автора: таке життя не вмирає”47.

Дослідниця ніби й наголошує на відкритості фіналу, говорить лише про можливість (а не обов’язковість) летального завершення історії Марії Лелеки, а проте слова “таке життя не вмирає”, які пані Людмила вбачає “поміж рядків”, аж надто нагадують відому меморіальну формулу “герої не помирають”, яка зазвичай вживається щодо загиблих героїв, і це дає змогу припустити, що авторка статті все ж схиляється до трагічного вирішення долі дівчини.

Поміркуймо тепер, наскільки така версія узгоджується з задумом самого О. Гончара, з колом тем, які він порушував у творі.

Навіть, якщо йти від теми “невиправданих сподівань”, яка, за словами, дослідниці, й не є центральною в повісті “Щоб світився вогник”, і сприймати думку Людмили Пономар, так би мовити, на “обивательському” рівні, то чимало хто з нас розчаровується в першому коханні, сумує з приводу “втрачених ілюзій” (як співав Булат Окуджава, “грусть всегда соседствует с любовью”), буває, що й хворіємо з різним ступенем тяжкості, і на роботу в цьому стані (зокрема й з температурою) за крайньої потреби виходимо, і погода не завжди сприяє, але ж не мремо ми від того всі підряд, як мухи під час дезінсекції! Тоді планета просто спорожніла б без усякої “ядерної зими”! 

Центральна ж ідея, висловлена вже в назві повісті, − особливо, якщо сприймати її алегорично, символічно, − здавалося б, мала “працювати” на версію пані Людмили (мовляв, навіть смерть не здатна загасити вогню серця героїні, який вона запалила не лише на маяку, а і в душах тих, хто її знав, і, ясна річ, “таке життя не вмирає”). Але Олесь Гончар, який умів надзвичайно яскраво, на високій ноті трагізму і своєрідної поезії, зображати смерть своїх персонажів − дарма чи йдеться про Юрія Брянського та Шуру Ясногорську (“Прапороносці”), чи про Славика Лагутіна та Мирона Духновича (“Людина і зброя”) чи про Таню Криворучко та Сергія Танченка (“Циклон”), чи про маленьку доньку начальника полігона, майора Уралова Оленку (“Тронка”), а чи, зрештою,  про “збезвіщеного” над Бермудами чи десь інде Кирила Заболотного (“Твоя зоря”) − на мій погляд, обов’язково подав би бодай одним штрихом натяк на можливу трагічну розв’язку. Натомість жодних нюансів на кшталт “дивилась на вогник маяка, аж поки сили остаточно не залишили її” ми не бачимо (хоч не бачимо й розжованих “позитивних” візій у майбутнє на зразок “цей випадок вона запам’ятає на все життя” – це має бути саме собою зрозумілим). Так само й у фіналі кінокартини Марійка не сповзає на підлогу, не падає без тями на руки Дьомі, Ігореві чи ще комусь, нема й пам’ятника з червоною зіркою (як же в ті роки без неї?) поблизу маяка й безутішними батьками та мотористами біля нього. Глядачі оцінюють фільм як “симпатичний”, “милий”, “море позитиву” і т.д., а відомий український літературознавець і критик Віталій Дончик охаратеризував свого часу повість як “м’яку” (в хорошому розумінні)48. Вельми сумнівно, щоб усі вони так говорили про твір, де можна запідозрити трагедію… То навіщо домислювати те, чого не було? 

Якщо ж згадати тему “духовного браконьєрства”, то смерть героїні, хочемо ми того чи ні, попри всі високі слова про її “моральну перемогу”, означала б певний тріумф антигероїв (кращі гинуть, “браконьєри” лишаються безкарними), а доктрина соцреалізму, якій мимоволі був змушений коритися і О. Гончар, не могла такого допустити. Окрім того, описаний вище “варіант Данко” суперечить іще одній темі (не менш важливій, аніж вогник людської душі й творчої праці) – уже згаданій темі спадкоємності або естафети поколінь, темі збереження трудових династій (“треба ж комусь і батьків підміняти”). 

Вдумаймось: Омелян Прохорович і Євдокія Пилипівна не вічні, один брат Марійчин поліг на війні, інший обрав свою “сродну” стежку в житті, ставши льотчиком (“Тобі – літати”, – озветься потім у “Тронці” словами старого чабана Горпищенка), а у фільмі Марія взагалі єдина у батьків (про жодного з братів не йдеться), зрозуміло, незаміжня й дітей не має – навіть стосунки з Вовиком не призвели до вагітності (“обліко моралє”!). То хто, питається, світив би морякам, якби не стало ні Марії, ні батьків (вони б, ясно, цього не пережили)? Дем’ян Коронай “со товарищи”? Це, звісно, був би красивий і зворушливий образний хід (сублімація кохання до героїні у продовження її справи), але чи випадково письменник показав фактичну безпорадність і Дьоми, й інших хлопців у екстремальній ситуації (“Цілу вічність будуть вовтузитись, а тут дорога кожна 

  секунда... При наближенні Марії до вишки мотористи, не помічаючи її, самепро щось гаряче сперечалися, ніяк не могли зійтись на одному...”)?49Їх ще вчити і вчити, ще не один “техмаксимум” із ними проходити, тож без Марії (яка єдина серед них – “учена”, окрім батька, зрозуміло) на острові – ніяк... А їй теж із часом треба вміння своє комусь передати, бо вік людський і здоров’я, мають, на жаль, межі. Зрештою, навіть у згаданому вже листі С. Завгороднього (де автор припустився неточності в характеристиці фіналу повісті) констатується: “До Маріїних рук потрапив (мов по естафеті) вогник з надійних батьківських рук і ніяким Гопкалевичам його не погасити”50. 

Отже, судячи з усього, Олесь Терентійович не мав жодного наміру трансформувати першу життєву драму героїні в трагедію з летальним кінцем, і за кадром (чи за останньою крапкою у відкритому фіналі) їй, схоже, нічого іншого не “світить”, як “закрити” його − себто одужати, стати Марією Коронай (родина оленів що, випадково була показана?) або й не міняти прізвища (дівоче звучить набагато краще), народити в шлюбі сина чи доньку, а можливо, й кількох (недарма ж Лелека!), із яких бодай один має успадкувати справу діда й матері. Звичайно, вихід із високою температурою в штормову погоду – це не жарти, але стрес (а у героїні потрясіння потрійне – зрада Вовика-Ігоря, ризикований шлях до маяка під шквалами вітру, довгоочікуване засвічення його вогника, до якого причетна вона сама) іноді може діяти не лише як згубний, а й якцілющий чинник, мобілізуючи внутрішні резерви організму (як у народі кажуть – “клин клином вибиває”), тож навіть не видасться дивним,якщо Марія видужає, як вона каже, “одним ударом”, і дістанеться додому вже…здоровою.  А якби справді виникли якісь ускладнення, з’явився б шанс для лікарки Ксани “врятувати людину”, про що вона так мріє (на відміну від більшості читачів, глядачів та критиків, я не вважаю Ксану до кінця пропащою: просто життя її ще як слід не потовкло, і, як можна здогадатися, в історії з Вовиком-Ігорем її чекає таке ж розчарування, якого зазнала Марія − принаймні в кінострічці перший “дзвіночок” для неї уже продзвенів, коли Ігор, поспішаючи на маяк, по суті, проіґнорував свою наречену).

У фільмі Андрона Кончаловського “Романс про закоханих” (1974) герой на ймення Сергій Нікітін, довідавшись, що наречена Таня не дочекалася його з війська, бо повірила в загибель юнака й вийшла заміж за іншого, переживає тяжку душевну кризу і символічно “помирає”, аби з часом знову відродитися до нового життя й нового кохання. Народження дитини, зміна чорно-білого зображення на кольорове йбудинок із квартирою Нікітіних, який росте до небес, уособлює вихід персонажа на новий щабель духовного розвитку, щостав можливим після пережитої ініціації (посвячення).

Через подібне “посвячення” проходить і героїня повісті “Щоб світився вогник” та “Дівчини з маяка”. І якщо в цьому плані вести мову про смерть – то (як і у випадку з “Романсом про закоханих”) лише як про суто символічну “смерть” Марійки (наївного дівчиська) й народження Марії Омелянівни Лелеки – дорослої, гордої та принципової дівчини, котра не прощає зради, вміє піднятися над особистим, і якій недарма батько, від’їжджаючи, довірив маяк. Така справді гідно перейме естафету від батьків і передасть її власним нащадкам, а ті згодом – своїм. Тому й залишає її Олесь Гончар живою, як залишить потім живим (попри тяжкі рани) героя “Собору” Миколу Баглая, місія якого на Землі теж не закінчена – їм іще ростити з Єлькою дітей, від народження засвічуючи в них вогники любові до Бога, України, її історії, природи, людей, вогники, які повинні переходити від покоління до покоління. Тільки тоді нашому роду справді не буде переводу.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ